Самостійне дихання – після очищення (фариноза) і забезпечення прохідності дихальних шляхів, рятувальник повинен встановити, чи потерпілий дихає самостійно. Якщо дихання глибоке і ритмічне, потерпілий повертається в стабільне положення на бік і під постійним наглядом залишається до прибуття лікаря.
Штучне дихання (штучна вентиляція) – використовується, якщо дихання потерпілого порушено чи припинилося.
Існує два основних способи штучного дихання:
- ручний метод штучного дихання – розсування за допомогою рук і ремінного пояса, за якого грудна клітка розгинається до фази вдиху, а за стискання її, згинається до фази видиху;
- штучне дихання з видиханням повітря – це найефективніший метод. Існує два його різновиди: - «рот у ніс» і «рот у рот» (рис. 8.35, фільм 8.6).
Рис. 8.35. Штучне дихання «рот у рот»
Фільм 8.8. Штучне дихання «рот у рот»
Потерпілий знаходиться в положенні на спині. Рятувальник у положенні на колінах біля потерпілого. Він повинен набрати повітря глибоко в груди і із силою видихнути в рот чи ніс потерпілого. Під час штучного дихання рятувальник повинен стежити за грудною кліткою потерпілого. На початку потрібно зробити 5 швидких сильних видихів, щоб змінити газове середовище, після чого продовжити процедуру з ритмом близько 10, 12 чи 14 вдихів на хвилину. Вдихи можуть відбуватися через марлю чи хустку, покладені на обличчя потерпілого.
Штучне дихання можна робити за допомогою ручного портативного апарата (рис. 8.36).
Рис. 8.36. Штучне дихання за допомогою портативного апарата
| « 8.8.1. Забезпечення свободи дихальних шляхів | 8.8.3. Забезпечення кровообігу » |