З недогляду охорони двері нашого вагона виявились уночі, коли поїзд ішов через Ківерецькі ліси, недобре замкнені, і хлопці якось зуміли їх відзначити. Дехто насмілився вискочити прямо на ходу поїзда. І хоч була ніч, охорона, що знаходилась в останньому вагоні, все-таки помітила. Почалася стрілянина з автоматів. Ми так і не довідались, чи вдалося втікачам залишитися живими. Ті, що втікали, були з Полісся, можливо, хтось і дістався до свою дому.
Вранці, коли поїзд зупинився, в вагон наскочили розлючені начальник охорони й солдати і, погрожуючи зброєю, з криком та лайкою допитувались, хто відкрив двері та звідки втікачі, як їх прізвища. Серед нас був хлопець, що трохи знав німецьку мову. Він розтлумачив, що втікачі з одного села з Полісся. Виявилось, що у вагоні з того села залишились два, старшого віку, чоловіки. Всю свою лють німці зігнали на цих двох нещасних. Били так, що кров позаливала обличчя. Натішившись над бідолахами, німці вийшли і закрутили двері дротом. Це була кара для всього вагона. Тепер ми були закриті і вдень і вночі.
Везли нас кілька днів. Поїзд зупинявся тільки раз на добу. Нам дозволялося виходити, щоб набрати води, вмитись, тощо. Віддалятись від вагонів не дозволялось, охорона пильно стежила... Після короткої зупинки нас знову заганяли в вагони.
Під час багатогодинних перегонів від зупинки до зупинки, цілком натурально, виникала необхідність у виконанні звичайних потреб людського організму. І хлопці знайшли вихід із скрутного становища. Вони приладнали в кутку вагона ширму із одіяла та поставили велику консервну банку. Банка спорожнялась через віконце в верху вагона.
Нарешті, кінцевий етап дороги. Нас привезли в місто Нойштадт — Новий Відень. Знову табір, але в ньому були вже тільки дівчата. Через декілька днів нас вишикували в колони і повели в місто Гінтерберг. За колоною йшла вантажна автомашина і, коли хтось не витримував довгого шляху і падав, його підбирали. Кінець шляху довелось і мені їхати в тій 'машині. Табір, у який нас привели, був величезний. У ньому зібралось більше чотирьох тисяч людей.
Умови життя важко описати. Робота на заводі була в дві зміни, по дванадцять годин. Водили колоною, під охороною солдатів. Жили в бараках, з двоповерховими нарами, холодних, брудних, без будь-яких санітарно-гігієнічних приміщень.
Найбільше допікав голод. Ми були голодні завжди. Годували три рази на день, але те, що їли, назвати їжею важко, та й давали її мало. Хліб діставався вранці — по 250 грамів на добу. На сніданок — оцей шматок та склянка чогось схожого на каву чи чай. Хліб був з якоюсь домішкою, твердий, важкий, погано випечений. І ділити його на цілий день було понад наші сили. Частіше ми його з'ї-дали вранці, на сніданок. На обід була юшка, яку ми називали баландою. Баланда була й на вечерю.
Від недоїдання, тяжких умов праці та побуту люди невдовзі почали хворіти. Захворіла і я. Стали боліти руки і ноги, я вже не могла витримати цілу зміну на заводі — і мене перевели на кухню. Там побачила, яку і з чого готували нам їжу, оту баланду. В основному це була бруква, посічена на машині, часом привозили картоплю. Пригадую, влітку, в гарячу пору, привезли машину «м'яса», яке мені довелось вивантажувати. Цим м'ясом були кінські голови, по яких уже повзали черви.
Мені, як хворій, деякий час давали перепустку на вільний вихід, із .табору — ходити до лікаря. Неподалік від нашого знаходився табір чеських робітників. Умови їх життя були набагато кращі. Табір не охоронявся, вони мали вільний вихід до міста, не носили нашитого знака «Ост». Але головне — їх годували набагато краще, та й з дому вони одержували посилки. Знаючи про наше голодовування, чехи старалися допомагати їжею. Коли мені вдавалося вийти з табору до лікаря, я йшла до них. Вони завжди мали в запасі щось із їжі і, побачивши мене біля табору, виносили що-небудь і клали в ящик для сміття. Найчастіше то були шматки хліба. А в таборі мене вже чекали подруги, яким припадало хоч по кусочку.
Через голод, тяжку працю, хвороби ми все більше втрачали людський вигляд. Більш відважні, рішучі почали втікати із табору в надії, що пощастить потрапити до бауера на село. Коли втечі почастішали, в таборі побудували шибеницю і, зібравши всіх нас, оголосили, що кожний, хто спробує втекти, буде повішений.
До нас часом приходили власовці. Деякі з них радили задля того, щоб вийти з табору, вступити в РОА. Для цього німці, напевно, і пускали їх. Але бажаючих для вступу в РОА — власовську армію не знаходилось.
Якось у табір прийшов хлопець із нашого села, Михайло. Він працював у бауера, недалеко від Відня. Одержавши з дому мою адресу, він постарався мене відвідати. Побачивши наші умови, пожалів, що не знав цього: у нього лежить торба сухарів, які привіз ще з дому, — і якби знав, які ми голодні, приніс би їх... Коли до нас знов прийшли власовські солдати, я їм розповіла про сухарі і про те, що ми не можем вийти з табору, щоб їх привезти.
— А ми прийдемо до вас у найближчу суботу і спробуєм непомітно перерізати в зручному місці дріт, — сказав один з них.
Сухарі не виходили з голови ні вдень, ні вночі. І хоч страшно було вийти з табору — шибениця нагадувала про кару, яка може спіткати, але голод змушував іти на ризик. Власовець усе — таки зробив те, що обіцяв. (Охорона табору не дуже звертала увагу на своїх союзників, звикнувши до того, що вони приходили). Тому йому вдалося непомітно перерізати дріт і показати те місце — мені.
Вечері, коли вже добре стемніло, ми з одною польською дівчиною пішли в напрямку до дірки. Але коли підійшли майже до огорожі, вартовий з вишки помітив нас і почав стріляти. Але кулі в нас, на щастя, не влучили. Через постійне бомбардування в таборі, як і в цілому місті, зовнішнього освітлення не було. Завдяки цьому, поки охорона прибігла на місце події, нам пощастило вислизнути в барак. Майже цілу ніч у таборі стояли метушня, крики. Начальник табору, охорона скажено бушували в бараках, шукаючи тих, хто спробував утікати. Тільки під ранок усе затихло. Тепер про те, щоб вийти з табору, а тим більше повернутися непоміченою, не могло бути й мови. Але голод увесь час нагадував про сухарі. Мій земляк Михайло більше до нас не приходив, бо працював неблизько. Як до нього їхати, я знала, — він залишив адресу і добре пояснив, як його шукати. І думка про ще одну спробу вийти з табору мене не залишала.
В неділю на роботу нас інколи водили не німецькі солдати, а вибрані із наших же остарбайтерів старости. В нашому бараці старостами були дві дівчинки з Києва. І я з тією ж польською дівчинкою вирішили цим скористатись. У неділю в першу зміну ми були вільні і, коли перша зміна вишикувалася в колону, щоб йти на завод, ми стали в кінці колони й вийшли з табору. Цього старости не помітили, а дівчата в колоні, певно, сприйняли нас за новачків.
Пройшовши вулицею деяку відстань, ми стали відставати. Тільки тепер нас помітили старости. Одна з них затрималась, пропустивши колону, і підійшла. — Якщо вам кудись потрібно, то не плутайтесь у колоні, а швидше йдіть, — сказала вона.
Ми повернули в іншу вулицю. Я вже трохи ознайомилася з містом, коли ходила до лікаря, і приблизно знала, де знаходиться залізничний вокзал. Туди ми дійшли без перешкод. Але тут, тільки-но вийшли на перон, хтось схопив мене за плече із грізним «Гальт». Ми були затримані поліцаєм. Діватись було нікуди, ми страшенно перелякались і на запитання, звідки ми, назвали свій табір. Плутано, з плачем пробували йому пояснити, що сьогодні вільні від роботи — і нас відпустили з табору, щоб відвідати своїх земляків у Відні. На наше щастя, поліцай був не дуже обізнаний з режимом у таборі і майже повірив нам. Почувши, проте, що не маємо з собою ніяких документів, наказав повертатись.
У табір повертатись ми не могли: там чекала якщо не шибениця, то інша кара. Вирішили: коли буде погоня, втікатимемо скільки сил. Хай краще застрелять...
Зайшли в кірху. Ніколи в житті не доводилось так молитись. Стояли із сльозами на очах і в думці просили Бога, щоб нас захистив, не дав загинути. Ми розуміли тепер своє безвихідне становище. Страх заглушив навіть голод.
Вийшовши з кірхи, пішли за місто. Напевно, відчай дав нам сили пройти кілометрів шість до залізничної зупинки. Людей було мало, і поки ми чекали поїзда, нас ніхто не затримав. Коли поїзд підійшов, сіли в вагон і приїхали в Відень. На вході у вокзал стояли два жандарми і перевіряли документи. Побачивши їх, ми настільки злякались та розгубились, що не здатні були ні думати, ні вірно оцінити ситуацію. Мов загіпнотизовані, пішли до дверей. Важко збагнути, чому так сталося, але жандарми нас не затримали. У той день нам щастило, а може, Бог почув молитви.
З вокзалу пішли до іншої залізничної станції з якої йшов поїзд у необхідному нам напрямку. Ні на шляху до станції, ні на вокзалі нас ніхто не зупинив. Ми трохи заспокоїлись, з'явилася надія, що все закінчиться добре. Тепер ми відчули голод і втому. Але треба було ще проїхати дві зупинки. В поїзд ми сіли без перешкод і, вийшовши на потрібній зупинці, розпитали, як пройти до того села, де жив Михайло. Виявилося, що треба йти ще десять кілометрів. А сил уже не було. Та розуміючи, що там, може, наш порятунок, з величезними зусиллями ми все-таки дійшли до того села і знайшли господарство, де працював мій земляк.
Було вже темно, коли ми зайшли на подвір'я. Побачивши нас, Михайло дуже зрадів. Коли довідався, що ми втікали з табору і нам загрожує біда, завів у свою кімнату, дав трохи поїсти, а сам побіг покликати своїх товаришів, щоб порадитись, що робити, який знайти вихід із становища, в яке ми потрапили. Довго переховувати нас не можна, бо його хазяїн побачить і сповістить куди слід, або просто вижене. Хоч він був непоганою людиною, добре ставився до Михайла, але все-таки побоїться відповідальності.
По - всякому міркували, різні варіанти пропонувались, але кінець кінцем зрозуміли, що єдино можливе рішення — це піти в якийсь арбайтсамт — біржу праці і заявити, що ми відстали від поїзда, і просити, щоб відправили нас до якогось бауера. При цьому місто, куди зголоситись, має знаходитись трохи далі від Відня і з протилежного боку відносно нашого табору. Звичайно, це також ризик, але були випадки, коли втікачі з таборів таким способом рятувались.
Переночувавши в кімнаті Михайла, ми вранці пішли в місто Швіхат, що не дуже далеко від села. Михайло добув нам сніданок, та ще й на дорогу дещо дав, а щоб не видно було, що ми остарбайтери, з одягу свого відпороли нашиті знаки «Ост». По дорозі нас ніхто не затримав, і ми в той же день прийшли на біржу праці. Там на допиті, ми твердили одне і так — ми відстали від поїзда, там залишились наші речі і документи. Було вже пізно, і нас, напевно, щоб не мати собі мороки, відвезли в якийсь розподільчий пункт. Там ми також твердили одне і теж: відстали від поїзда. Нарешті, нам видали посвідчення і відвели в будинок, схожий на велику клуню. Там уже було багато людей різних національностей. Стояли голі нари без постелі, в стінах — щілини.
Тримали нас декілька днів. Весь цей час ми з подругою дуже боялись, чи не шукають нас із табору. Але десь на третій день мене викликали і сказали, що буду працювати у бауера і що він за мною приїхав.
Свою радість, свої почуття я тоді не змогла висловити. Я зрозуміла, що ми врятовані, що в табір нас не повернуть.
Господарство було не мале. Там вже працювали два хлопці, Василь та Іван. Вони були військовополонені, яким пощастило потрапити до бауера.
Хазяїн завів мене на кухню і сказав, що я нова робітниця і щоб мене нагодували.
Коли ми голодували в таборі, нашою мрією було потрапити на село. Та виявилось, що і на селі буває не набагато краще. Після табору я була вкрай знесилена, а тут довелося братись за важку, непосильну .роботу. Робочий день розпочинався десь годині о п'ятій, а закінчувався пізно ввечері. Така праця виявилась мені не під силу, незабаром у мене почала боліти рука. Спочатку я терпіла, боялась, що коли хазяїн взнає, що не можу працювати, відправить на біржу праці, а звідти я знов потраплю в табір. Біль у руці більшав а кожним днем, але я намагалась це приховувати. Коли на мене хтось дивився, я працювала двома руками, а коли робила щось сама, то тільки одною.
Та все-таки настав день, коли я вже не змогла приховати, що в мене хвора рука. В той день хазяїн поставив мене готувати бетон. Я стала біля ящика з лопатою і заплакала. — Що трапилось, чого ти плачеш? — запитав хазяїн.
Я показала йому розпухлу руку. — Збирайся і йди в місто до лікаря, — наказав він невдоволено.
Оглянувши руку, лікар сказав, що мені треба лягати в лікарню негайно, бо справа з рукою дуже серйозна. В той же день він влаштував мене в лікарню. Такий вчинок, таке ставлення до остарбайтера мені здалися просто неймовірними. Не знаю, чи то був німець, чи австрієць, але то була дуже добра, чуйна до людського горя людина. Напевне фашистська отрута не зачепила його серце.
В лікарні провели обстеження руки більш детально, зробили аналізи. Висновок був для мене страшний: рука не піддається лікуванню, її треба ампутувати. Це був для мене страшний удар. Я плакала, не могла ні спати, ні їсти, і весь час плакала, сказала, що руки різати не дам. На мене кричали, про щось питали. Нарешті, пішли з палати. Коли біля ліжка зібрались лікарі, я відвернулась до стіни. В той же день прийшов перекладач і сказав, що мене повезуть до якогось спеціаліста на огляд. На моє щастя, лікар, який мене обстежив, заявив, що руку можна лікувати.
Через два місяці лікування на руку наклали гіпс і відвезли до хазяїна. Лікар, який привіз мене, сказав хазяїну, що мені до повного одужання потрібні постійний контроль у лікарні, посилене харчування. Відповідь хазяїна була категорична: буде працювати — хай залишається, не буде — хай іде куди хоче.
Моя кімната виявилась замкненою, і я змушена була піти ночувати до сусідської дівчини Дуні. Вранці мене побачила її хазяйка і, довідавшись, що хазяїн мене фактично вигнав, порадила йти в управу і поскаржитись. Я так і зробила. Вислухавши мене, начальник управи подзвонив до мого хазяїна. Розмова була довгою і гострою. — Йди і займай свою кімнату. А коли ще раз замкне, прийдеш до мене, — сказав він, закінчивши розмову по телефону.
Коли я повернулась, кімната моя була відімкнена. Я лягла і пролежала цілий день. Ні обідати, ні вечеряти мене не кликали. На другий день трохи поїсти принесла Дуня. Коли пішла в лікарню на перев'язку, розповіла медсестрі, що хазяїн не хотів пускати в кімнату і що не дає їсти. Вона дала мені булочку, дуже обурювалась. І кожного разу, коли я приходила в лікарню, вона давала мені щось поїсти, вже заздалегідь приготовлене для мене.
Важке мені було перший час після лікарні. Хазяїн спробував ще один раз замкнути кімнату, і я змушена була знов іти в управу. Після того стали часом давати їсти. Коли я приходила до Дуні, іі хазяйка давала мені щось поїсти.
Згодом я стала потроху робити легку роботу — ставлення хазяїв дещо змінилося.
Настала весна 1945 року. Якось у неділю зранку я почула монотонний стукіт, що долинав з вулиці. Вийшовши на вулицю, побачила, що ведуть колону військовополонених. Серед них упізнала двох знайомих, Василя та Івана, що працювали у мого хазяїна, коли я до нього прибула. Проходячи мимо, вони помахали мені руками.
Останнім часом скрізь дуже бомбили, часом бомби падали і на селі. У будинок, в якому жила моя подруга Дуня, попала бомба і зруйнувала його. Вона відмовилась поселитись у домі хазяїна і приходила ночувати до мене.
В той день, коли вели військовополонених, пізно увечері — Дуня була вже у мене — в кімнату зайшла хазяйка з поліцаєм.
— Збирайтесь, я відведу на місце збору остарбайтерів. Сьогодні вас всіх відвезуть у табір, є такий наказ, — сказав поліцай.
Я стала проситись, показувала руку в гіпсі. Але нічого не допомогло, мусили йти за ним. Не дав Дуні навіть піти за своїми речами. Хазяйка мовчала, не втручалась у розмову.
Коли ми прийшли на вказане місце, машина з людьми вже поїхала в місто. А нам сказали, щоб повертались до своїх хазяїн і нікуди не виходили.
На другий день пізно ввечері ми з Дунею сиділи в кімнаті біля вікна. Двері були не замкнені, бо хазяїн не дав ключа. Раптом вони тихенько відчиняються і в кімнату заходять двоє військовополонених — Василь і Іван. Переконавшись, що за ними ніхто не йде і скрізь тихо, вони розповіли, що втекли, коли їх вантажили вночі у вагони. Цілий день сиділи в близькому лісі, а коли стемніло, прийшли сюди шукати сховище.
Трохи заспокоївшись, ми почали радитись, де їх заховати. Вирішили, що найкраще буде сховатись на горищі в клуні. От тільки з їжею буде погано, бо взяти щось із кухні неможливо.
— Нічого, якось перетерпим, вже не довго залишилось чекати, наші близько, —- сказали хлопці.
Це було першого квітня, а через три дні якась військова німецька частина, відступаючи, ввійшла в наше село. Багато солдатів прибуло і на наше подвір'я. Коли стали влаштовуватись на ніч, я з жахом побачила, що декілька з них лізуть стелитись на горище, де заховались хлопці. Отямившись, я швидко підв'язувала руку підв'язкою до шиї і полізла на горище.
— Куди ти лізеш, до нас? — запитав якийсь солдат — Ти ще на них працюєш?
Я відповіла, що хазяйка послала мене шукати яєць, бо тут десь курка несеться. І, наче шукаючи гніздо курки, доповзла до місця, де затаїлись хлопці. Пошепки я, їм розказала, яка виникла небезпека, і злізла з горища. Страх і хвилювання за хлопців не залишав мене ні на хвилину. Я розуміла, що життя їх висить на волосинці.
Увійшовши ввечері в свою кімнату, я побачила, що тут стеляться спати двоє солдат. Незабаром мала прийти Луня, І ми були б на ніч без місця, тому я пішла до хазяйки і з плачем розказала, що мою кімнату зайняли солдати. Тепер хазяї розуміли, що німці втікають, що незабаром тут будуть радянські війська і треба міняти своє ставлення до мене. Тому хазяйка послала хазяїна, щоб солдатам дав інше місце і звільнив мою кімнату. Коли солдати залишили її, той дав мені ключ від неї.
Я пішла до воріт зустріти Дуню. Хоч скрізь було багато солдатів, вона все-таки зуміла прийти. Спати ми не лягали, бо становище було неспокійне, хвилювались за. хлопців, що на горищі.
Раптом щось під ліжком заворушилось. Ми, налякані, схопились - та до дверей.
— Не бійтесь, це я — прошепотів, вилазячи з-під ліжка один з них, Іван.
—- Боже, як ти сюди зайшов і чого ти зліз з горища? — спитала я, отямившись від переляку.
—А я не міг більше тихо лежати, бо почав кашляти. Коли стемніло, піднявся, пройшов по горищу і зліз. Ніхто на мене не звернув уваги, прийнявши поночі за свого. Твоя кімната була незамкнена, а ти стояла біля воріт.
Звичайно, в такій ситуації про сон вже не було і мови. Ми втрьох сиділи і намагалися щось придумати, як врятуватись. Бо ж за переховування військовополоненого покарають і нас.
Фронт наближався, недалеко йшов бій. Було ясно, що через день - два ми будемо вільні, якщо нічого не трапиться. Аби тільки не знайшли хлопців.
Серед ночі бачимо, що хтось підходить до вікна, тихенько стукає в шибку. Ми принишкли, налякані.
—Та це ж Василь, впустіть його швидше, — прошепотів Іван, упізнавши свого товариша. Я швидко, якомога тихіше відчинила двері — і він проскочив у кімнату. Тепер я вже зовсім розгубилась. Уранці хтось може зайти — і тоді біди не минути.
Коли стало світати, хлопці поховались, один — під ліж-ко, другий —у шафу. Рано, годині о п'ятій, як звичайно, ми з Дунею вийшли, я замкнула двері на ключ і пішла братись за роботу.
На наше щастя, солдати, як тільки зійшло сонце, залишили подвір'я. За роботу я взялась так, наче не хвора і працюю за добру платню. Робила все старанно, швидко, не жаліючи навіть хворої руки. Хазяйка з дочкою виїхали вранці, напевно, кудись далі від фронту. Хазяїн перший раз за весь час запросив мене на обід на кухню.
— А тепер скажи, що робить у твоїй кімнаті Іван? — запитав він мене після обіду.
— Нічого, сидить — відповіла я, зовсім розгублена та налякана. Значить, подумала я, хазяїн бачив, коли він ішов до моєї кімнати, і впізнав його. Я стояла ні жива ні мертва, чекала найгіршого.
— На, занесли йому їсти, він голодний, — сказав несподівано хазяїн і поклав на стіл пакунок з їжею.
Моєму здивуванню не було меж. Я мовчки взяла пакунок, забувши навіть подякувати, і швидко пішла в свою кімнату. Коли розповіла хлопцям, що трапилось, вони спочатку налякались, а потім, поміркувавши, заспокоїлись. Напевно, нам нема чого боятись, німці втікають, гелер хазяїн боїться, щоб ми чого поганого не вчинили, коли прийдуть наші.
Такий висновок заспокоїв нас. Я пішла до хазяїна і сказала, що одна з роботою не справлюсь, хай Іван мені допомагає.
— Добре, — подумавши, погодився той, хай тільки змінить свій одяг. Я йому щось дам одягнути.
Таким чином Іван вийшов на легальне становище. А Василя ми вирішили ховати й надалі. Так довелося нам прожити до чотирнадцятого квітня. В цей день радянські війська зайняли село. 15 квітня нас вивезли в напрямку Братислави. Хлопців у дорозі відокремили і забрали в армію, а жінки, дівчата, всі, хто не підлягав призову в армію, решту шляху долали пішки більше тижня.
У Братиславі нас помістили в величезний табір, там зібралось майже 14 тисяч колишніх остарбайтерів. Ми потроху відходили від тих страхіть, що пережили. Годували непогано, були і лікарі. Через два місяці, в червні, нас повезли на Батьківщину.
Рука в мене ще боліла, рана не зовсім загоїлась. На кордоні в Яссах забрали наші документи. Була в мене і лікарська довідка з лікарні про хворобу руки, звичайно, німецькою мовою, її також забрали, сказали, що вдома наші лікарі розберуться самі.
Повернувшись додому, я ще півтора року бідувала з рукою. Кілька разів накладали гіпс, але рука так і залишилась недіючою. Ось так тяжка праця невільника забрала моє здоров'я, знівечила долю. Тепер я хвора, одинока. Згадую ті роки і думаю: живуть там, у далекій Австрії, люди, діти мого хазяїна, нащадки, користуються його спадщиною, у якій є і моя праця, мої сльози; мій біль. А може, живуть іще й колишні хазяї. І чи згадали коли-небудь вони свою колишню невільницю? А якщо згадали, то як? Як людину, з відчуттям вини, чи просто як якусь річ, що була колись на господарстві. Хочеться вірити, що як людину.
 |
 |