Молоді роки пройшли у наймах, по чужих людях, її спогади про літа, проведені на примусових роботах у Німеччині, записала онука ВАЛЕНЮК Галина Вікторівна. Ось розповідь С, Я. ГАВРИЛЮК.
У квітні 1942 року багато юнаків і дівчат з нашого села німці забрали на примусові роботи до Німеччини. В нашій сім'ї, крім мене, було ще п'ятеро дітей, тому про звільнення від вивозу не могло бути й мови. В той день село голосило, в багатьох хатах — сльози, збори в дорогу, прощання. Декому щастило відкупитись, але то були одиниці. Всіх, призначених для відправки до Німеччини, позвозили з сіл на станцію Радивилів, загнали у вантажні вагони і повезли в Дубно. Кожний мав з собою торбу чи валізу, дехто навіть взяв у хустині жменю рідної землі, щоб на чужині відчувати частку рідного краю.
В Дубні нас помістили в тюрмі, тримали три чи чотири дні. Коли тюрма була заповнена, повели на залізничну станцію. Там на нас чекав ешелон із критих вантажних вагонів. На станції Радивилів була зупинка, тут зібрались рідні, намагались дещо передати нам. Знову сльози, причитання. У Львові — зупинка на цілу ніч. Наступна була в Перемишлі. На шляху до Перемишля дві дівчини і два хлопці вистрибнули на ходу поїзда, одного з них застрілила охорона.
З Перемишля повезли до міста Гдиня, там була триденна зупинка, але тримали нас у вагонах. Дозволялось час від часу виходити, не віддаляючись. Далі поїзд рушив на захід, і 5 травня, через два тижні після від'їзду з рідного села, ми прибули на місце призначення.
В Маренбурзі знаходився великий розподільчий табір, у ньому всіх мили в лазні, проводили дезинфекцію одягу, медичний огляд. Хлопців стригли наголо, дівчатам укорочували волосся. В мене була товста, довга коса і я не давала її обрізати, плакала й просила, щоб залишили. Якийсь німець, напевно, із старших начальників комісії, що проводила огляд, підійшов до мене і ламаною українською мовою запитав, чому плачу. Зрозумівши, в чому річ, оглянув мою голову і сказав, що вошей немає і косу можна залишити. Потім усіх фотографували з номерами на грудях, згодом видали посвідчення...
З того табору групами відправляли щоденно на заводи та фабрики, в інші місця на роботи. Приходили також окремі німці, певно хазяїни, і вибирали собі робітників.
Я потрапила з групою дівчат і хлопців у великий сільськогосподарський маєток, де працювало багато остарбайтерів. Були там і з інших країн. Працювала переважно на польових роботах. Робочий день був довгий, вставати доводилось о п'ятій, трудитися — до пізнього вечора. Хоч робота на селі скрізь нелегка, але в окремих бауерів годували робітників непогано. А тут, у маєтку, нас годували дуже погано, їжа майже не відрізнялась від тої, яку потім доводилось їсти в таборі на заводі. На обід давали якусь юшку чи суп з брукви або зіпсованої картоплі, моркви. Хліба вділяли дуже мало. Одного разу дали зовсім гнилу картоплю, яку ми не могли їсти, хоч були голодні. На другий день всі вирішили не вийти до роботи. Коли вранці німці побачили, що ніхто не виходить, негайно викликали поліцію. Розслідування було недовгим: всіх добряче відшмагали — і ми змушені були працювати. Цілий день, як покарання за бунт, нам не давали їсти.
Серед наглядачів, безпосередніх наших керівників, були непогані люди, але були й злі, прискіпливі, скорі на лайку.
З того маєтку мене перевели до бауера. Сам бауер, вся його сім'я були дуже хороші люди. До мене ставились як до члена своєї сім'ї, ніколи не примушували виконувати непосильну роботу, їли всі разом, за одним столом. Основним моїм обов'язком було доглядати за трирічною донькою хазяїна. Допомагала також господині виконувати хатню роботу, часом у полі чи біля худоби. На початку 1944 року мене направили на авіаційний завод. Потрапила, по суті, із раю в пекло. Умови в таборі були дуже тяжкі. Жили в бараках з двоповерховими нарами, опалення взимку дуже погане, погрітись чи посушити одяг не було де. Постіль майже не мінялась. Робочий день — в дві зміни, по дванадцять годин.
Якщо з роботою ще можна було якось терпіти й витримувати довгу зміну, то з їжею було дуже погано. Вона видалась такою, як у маєтку, власне — ще гіршою. Бо там, у маєтку, часом можна було, особливо восени, щось знайти поїсти на городі, в саду чи в полі, а от на заводі цього не було. Спати лягали по вечері з одної кави, бо хліба давали стільки, що з'їдали його за один раз.
Весною 1944 року бомбардування міст стало більш інтенсивним, майже щоденним. Під час одного з таких бомбардувань мене поранило, коли бігла в укриття. Опритомнівши, відчула нестерпний біль І побачила, що лежу на землі, а ліва нога в крові. Почала кричати, кликати на допомогу. Підійшли санітари і, зробивши нашвидку перев'язку, поклали на носилки й відправили в лікарню. Лікували мене довго, повернулась на той самий авіаційний завод і в той же табір.
Працювати після лікарні стало важче, — я була ослаблена. Це бачили і німці, деякі з них мене жаліли, трохи допомагали. Один з кухарів, що працював на кухні для німців, часом закликав нас, дівчат, і давав поїсти залишки,. часом те, що скидалось із тарілок, а для нас воно було все одно кращим за баланду.
На заводі я познайомилася з хлопцем, росіянином а міста Орел, Соснаковим Іваном Івановичем, який став моїм чоловіком. Ми працювали разом аж до звільнення. Звільнили нас радянські війська 1 травня 1945 року. Чоловіка мого відразу мобілізували в армію. 10 травня мене відвезли в місто Терунь і там я народила доньку, яку назвала Вірою.
Чоловік про це не знав, бо був в армії, адреси одне одного ми теж не знали. Так я розлучилася з ним і більше зустрітись не довелося ніколи. Додому я повернулася з донькою 25 травня 1945 року.
Як склалась подальша доля С. Я. Гаврилюк, написала її онука. Після повернення в рідне село Степанида Яківна через деякий час вийшла заміж за вдівця, в якого було троє дітей — дві дочки і син. Гаврилюк — це прізвище того чоловіка. Виховала чотирьох дітей, свою доньку і дітей чоловіка, створила дружну, хорошу сім'ю.
Дочка Віра через двадцять років розшукала свого батька, їздила до нього в Орел, де в того була друга сім'я. Батько зустрів її радо, як рідну прийняли її два брати та дружина батька. Між їхніми сім'ями встановились по-справжньому родинні стосунки, які продовжуються. Померла Степанида Яківна у 1992 році.
Спогади записала ВАЛЕНЮК Галина Вікторівна. с. Батьків
Радивилівського району.
 |
 |