|
|
Войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси в усьому, тому, загалом продовжуючи з II ст. до н. е. духовну культуру Греції, виробляв свій ораторський ідеал. Для римської ментальності не характерний культ гарного слова, звукової гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї могутньої імперії вимагала практичного красномовства в сенатських дебатах. Якщо у Стародавній Греції заняття риторикою мало масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади – консулів і сенаторів Політики сперечалися між собою, відстоюючи свої проекти й інтереси А народ (плебс) реагував тільки шумом і криком на сходках (коміціях).
Відомим ритором цього періоду був захисник плебеїв Гай Гракх, високо оцінений Цицероном. Його промови є зразком римського патетичного стилю, про що свідчить уривок виступу Гракха після вбивства прихильниками сенатської олігархії рідного брата і в передчутті своєї трагічної смерті.
“Куди, нещасний, подамся я? До кого звернусь? На Капітолій. Але він залитий кров'ю мого брата. Чи додому? Для того, щоб побачити матір, нещасну, в сльозах і принижену”.
Цицерон згадував, що виголошено це було з таким виразом очей, таким голосом, що навіть вороги не могли утриматися від сліз.
Давньогрецька риторика служила богам, тому шукала краси й пишності, а вже потім – гармонії, добра й істинності Давньоримська ж мала пряме життєве призначення і йшла навпаки – від простоти й практичності до краси й пишності Про це свідчить відомий афоризм Катона Старшого: "Тримайся суті справи – слова знайдуться". Грецьку риторику називали античною, а римську – азіатською.
Для давньоримської риторики характерними є кілька ознак. Одна з них – інвективність, тобто розвінчувальність. Інвектива зазвичай супроводжувалася іншою ознакою негації, грубуватим гумором, який дуже подобався плебсу. З розповіді Плутарха відомо, що одного разу, коли римляни домагалися хліба, Катон, аби відвернути їх від бунту, почав промову словами: "Важке завдання, громадяни, говорити зі шлунком, у якого немає вух".
Ще однією прикметною ознакою римської риторики є її афористичність: "Приватні злодії марнують життя в колодках і узах, громадські – у золоті й пурпурі" (Катон). Інші риторичні засоби – нагромадження дієслів, метафори, антитези – органічно ввійшли в римську риторику. Але основою її завжди були сумлінно дібрані і згруповані факти.
|