Тихе, невелике містечко Дубровиця на Поліссі. Теплий осінній день 1941 року. В парку грає духовий оркестр. Це проводжають на роботу в Німеччину невелику групу юнаків і дівчат, їдуть добровольці — ті, що сподіваються не тільки знайти кращу долю, але ще, може, і рідним допомогти. Не знають ще ні від'їжджаючі, ні ті, що проводжають: пройде небагато часу — і замість духових оркестрів будуть лупати автоматні черги, будуть шибениці, розстріли, пожежі. Ще не дійшли до тихого містечка чутки про концтабори та крематорії, не знають, що таке гестапо.
Серед тих, що прийшли подивитись на видовисько, був і я. І заздрив тим, що їдуть. Перед війною в школах Радянського Союзу німецька була домінуючою іноземною мовою. Я вже багато дечого розумів, міг сяк-так про дещо порозумітись.
...Початок травня 1943 року. В місті оголосили наказ коменданта: всі хлопці та дівчата 1922—26 років народження повинні 6-го травня з'явитись не пізніше 12 години дня в поліцейське управління з їжею та білизною — для відправки в Німеччину на роботи.
Вдома, звичайно, сльози, горе. І пускати не хочуть, і страх перед карою лякає. А про кару, яка може бути, всі вже добре знали. Зранку в день відправки мати заходилась ладнати все, що треба в дорогу. Зшила полотняну торбу, приготувала пара білизни, сорочку. Час від часу баба виходила на розвідку: що робиться, що кажуть люди. Десь перед обідом стало відомо: прийшло дуже мало і комендант заявив, що викликав із Сарн підкріплення і будуть палити хати тих, хто не прийде. Це дало результат.
Попрощавшись із рідними, я взяв торбу па плечі і пішов. Тоді востаннє бачив батька і бабу. Батько загинув у Берліні, а баба померла від тифу, коли в місті стояв фронт. Коли я прийшов у поліцейське управління, там вже було десь біля сотні таких, як я, з торбами та валізками. Під вечір нас повели на залізничну станцію. Вели колоною по вулицях, під охороною німецьких солдатів та поліцаїв. На станції нас завантажили в криті вантажні вагони, і поїзд рушив. Ми скупчились біля нещільно закритих дверей, біля віконець угорі вагона і дивились — прощались із своїм рідним містом.
Привезли в Сарни, розмістили в якомусь будинку недалеко від станції. За два дні, що були там, з десяток все-таки втекло або їх викупили в охорони батьки.
Привезли в Рівне і розмістили в казармах. Тримали з тиждень. Частину водили на роботу на Шпанівський цукрозавод, частину — на розбирання зруйнованих будинків.
У казармах стояли триповерхові нари, на яких ми і сиділи, і спали, їли хто що мав ще з дому. Раз на день давали обід — щось на зразок юшки. Туга за рідними, за домом не лишала нас ні на хвилину. В цій ситуації велике значення мало те, що поруч були знайомі обличчя, навіть однокласники. Біда нас ще більше з'єднала, зробила ніби однією сім'єю. Та ось настав день відправки. У вагони сідали групами, що вже зжилися за ці дні. Говорили, що коли повезуть на Брест, через ліси, то партизани нас обов'язково звільнять. Звичайно, то були наївні балачки, але, як кажуть, надія вмирає останньою. Нас повезли через Львів.
Запам'ятався один епізод. На вокзалі у Львові нам дозволили вийти з вагонів. Поїзд був оточений солдатами та поліцаями. Дозволялось підходити до водозабірної колонки та набирати воду. Коли вже закінчувався час стоянки, машиніст став робити «продувку», пускати пару. Пара суцільною стіною на хвилину закривала все попереду паровоза. В той час біля першого вагона стояли ті, що повиходили. І ось одна дівчина, коли машиніст пустив черговий струмінь пари, наче пірнула в ту стіну. Коли пара розвіялась, дівчини вже не було. На щастя, ніхто з охорони цього не помітив. Казали, хто був поруч, що машиніст кивав їм, показуючи, що пустить пару.
Наступного ранку ми вже були в Перемишлі. Там я вперше побачив справжній великий табір з подвійною огорожею з колючого дроту та сторожовими вишками. Перш ніж розмістити в бараках, нас повели в блок-санпропускник, де ми помились і пройшли спеціальну обробку дезинфікуючими засобами. Одяг також був пропущений через дезкамери.
У Перемишлі були недовго. В пам'яті залишилась процедура медогляду. Нас, зовсім голих, відразу після миття заводили в приміщення. Ми шеренгою проходили мимо столу, за яким сиділи медкомісія, нас оглядали, міряли, зважували, перевіряли, чи немає захворювань шкіри. У кого виявляли щось підозріле, відразу відокремлювали. Режим у таборі вже був більш жорсткий, ніж у Рівному. Скрізь було чути окрики охоронців, у хід часто пускались нагайки, кулаки...
На третій день нас вишикували і новели на залізничну станцію. До цього часу ми, всі свої, так і держались купи. Сіли також в один вагон.
І почалася дорога далі на захід. Спали па підлозі, хто що мав, те стелив. У вагонах було не менше як по сорок чоловік, тому і вдень, і вночі було душно. Вранці ми були біля Кракова. Дозволили розчинити трохи двері вагона, прибивши перед тим поперечки, щоб не випадали на ходу, і не змогли вискочити. В вагоні від того стало трохи краще дихати, зменшилась духота.
Нарешті, зупинка Дортмунді, що на заході Німеччини. Нас повели у величезний табір, де були тисячі таких, як ми. Перед нами виступив офіцер в есесівській формі, з перекладачем. Він говорив про те, що ми повинні добре працювати, застерігав, що втікачів, саботажників чекає концтабір або смертна кара.
Коли ця перша лекція на німецькій землі закінчилась, нас розподілили по бараках, потім повели фотографувати на документи — з номером на грудях.
Десь днів через три розбудили серед ночі і наказали йти в лазню. Хоч був перерваний сон, але мились ми охоче, бо всю дорогу від Перемишля майже не вмивалися. Після цього величезний майдан біля в'їзду до табору заповнили люди. Нас шикували в колони по 6—8 чоловік у ряд. З наближенням дня гамір та біготня зростали, метушились охоронці. Стали прибувати вантажні автомашини. До них підводили з колон групи людей, заганяли в кузов — і машини рушали.
Від багатогодинного стояння в мене заболіли ноги і я вийшов з колони та сів на свій мішок. Раптом чую, що хтось ухопив за руку та тягне до воріт.
— Шнель, Шнель — Швидше, Швидше! — кричить якийсь німець, показуючи в бік воріт. Я став вириватись, просив, щоб відпустив, бо тут мій брат і я хочу бути з ним. Вибіг і мій товариш, але охоронець його завернув, ще й стусана доброго дав. Мене потягли до машини, в кузові якої стояли вже десятків два дівчат та хлопців.
Так я розлучився із своїми друзями, земляками. Я стояв у кузові із сльозами на очах. Той німець, що мене притягнув, наказав усім показати свої документи і записав у записник. Документи - аусвайси з фотокартками нам видали напередодні.
Машина рушила. Ми знаходилися в самому центрі знаменитого Рурського басейну, де міста одне біля одного. Здавалось, що якби мати кілометровий крок, то можна всю Німеччину пройти по дахах будинків, не ступивши ні разу на землю.
Зупинились у місті Герфорді біля якоїсь установи. — Марш у будинок, швидко! - наказав німець.
Взявши свої речі, ми пішли за ним. Слідом ішов охоронець. Зайшли у велике приміщення. Німець десь зник, я про себе назвав його "покупцем" вирішивши, що це представник якогось заводу, котрий придбав нас у таборі.
«Покупець» з'явився ще з одним німцем. Той пояснив ламаною російською, що маємо робити. Зміст його слів був приблизно таким:
— Ви здаєте мені аусвайси, речі складаєте в сусідній кімнаті. Вас поведуть в інший будинок, де будете вечеряти, затим — чекати. Порядок, дисципліна — обов'язкові. Втікати не варто — ви за дві тисячі кілометрів від дому. Кожний віддав документ.
— А тепер — марш па вулицю. Стати в колону. Йти довелося недалеко. Охоронець відкрив ворота, ми зайшли на якесь подвір'я. З дверей будинку вийшов чоловік у цивільному, наказав йти за ним.
— Ось тут ви будете кушать, — сказав він, при цьому слово «кушать» мовив по-російськи.
В тому будинку ми переночували, вранці прийшов наш «покупець». Зачитавши з десяток прізвищ, серед яких було і моє, наказав іти за ним.
Коли ми з речами вийшли на вулицю, під'їхала вантажна машина. Нас повезли в сусіднє місто Бюнде. Висадили біля біржі праці, завели в приміщення, наказали чекати. Довго чекати не довелось. Незабаром стали по одному викликати в сусідню кімнату разом з речами. Мене викликали серед останніх. Якийсь службовець, що сидів за письмовим столом, запитав моє прізвище, подивився на фото та на мене і передав посвідчення людині, що стояла осторонь. — Прошу, пане Вальдгауз, — сказав він при цьому. Я глянув на німця, що взяв мій документ. То був низького росту чоловік років сорока, лисуватий та круглолиций. В його очах я вловив якесь невдоволення чи розчарування.
Пізніше зрозумів його погляд. Напевно, йому хотілося побачити міцного хлопця, здатного до важкої праці на господарстві. А перед тім стояв невеликий на зріст, тендітний юнак. Можливо, його спокусило те. що в моєму документі було записано: трохи знаю німецьку мову.
— Пішли, — сказав хазяїн. З цього моменту я буду його так називати.
Перед будинком стояло щось на зразок фаетона з накриттям.
— Сідай, — показав хазяїн рукою і сам сів поруч. Ми поїхали. Це був останній відрізок шляху від дому до місця праці, від волі до каторги. Тепер я вже невільник, у мене е хазяїн.
Їхали з півгодини. Хазяїн час від часу ставив запитання, на які я, як міг, відповідав. Страху не було, все мовби перегоріло за дорогу. Тільки радів, що все-таки бог милував мене — і я потрапив до бауера, а не на завод.
 |
 |