— Алекс, тут по сусідськи живуть твої земляки, — сказала якось пані Лінда. — Ось там, унизу, садиба городника. У нього працюють росіяни.
Для німців усі, хто прибув з Радянського Союзу, були росіянами.
Садиба городника була поряд з нашою. Він був членом нацистської партії, часом носив на руці пов'язку із свастикою. В нього працювало чоловік п'ять чи шість. Серед них хлопець із Сибіру та дві дівчини з Білорусії і одна з України.
Першим до мене прийшов мій сусід. Це був хлопець років двадцяти п'яти, назвався Михайлом. Ми розповіли один одному про себе. Схоже, він втік з табору для військовополонених, але прямо про це не говорив.
Була саме неділя, післяобідня пора і до вечірнього доїння я був вільний. І ми пішли до моїх сусідів. Вони жили в окремому будинку. В одній кімнаті жили Михайло та поляк, вже старша людина, другу займали дівчата — Аня, Тоня та зовсім ще молоденька дівчинка Олена з Херсонської області, її батько працював у сусідньому селі і щонеділі приходив до неї або вона бігла до нього. Класична картина, зовсім схожа з рабами в Америці, коли сім'ю негрів розділяли до різних хазяїв.
З розмови з новими сусідами я зрозумів, що їм трохи легше щодо праці, менше роботи увечері. Немає багато корів, свиней, а робітників аж п'ятеро. А от з харчуванням — значно гірше, та й нема з чого брати ті добавки, які я мав: молока, фруктів, тощо.
З того дня, як у мене з'явились друзі, розпорядок дня трохи змінився. Тепер мені було вигідно закінчити вечірні роботи якнайшвидше, щоб мати ще трохи часу піти до сусідів. Тому я вже зранку дивився, що можна зробити, щоб увечері було більше вільного часу. Часом в обідню перерву робив дещо на вечір.
Мої друзі казали, що в мого хазяїна до мене вже було більше п'яти робітників. Деякі не витримували поганого ставлення та тяжкої роботи і втікали, а деяких сам відправляв. І його попередили, що коли і я ще втечу, то більше нікого не дадуть. Чи це насправді так, я не міг запитати у самого хазяїна. Але поки що за час, що я тут, ніяких неприємностей не було. Праця дуже тяжка, болять руки, ноги, все тіло, страшенно стомлююсь, це так. Але ще ні разу не вдарив і не сварився. Може, тому, що не було причин. Та згодом і вони з'явились.
Наприкінці весни та на початку літа з'являється короткочасна перерва в польових роботах. Цю перерву використовують для інших господарських робіт. В тому році ми зайнялись викорчовуванням великих буків, що росли за будинком на обох схилах яру. Одного дня ми різали на циркулярці товсті гілки звалених дерев. Хазяїн подавав на пилку гілляки, а я на протилежному боці приймав дрова і відкидав на бік. Раптом побачив, що хазяїн із криком падає на землю. Я стояв наляканий, не розуміючи, що трапилось. Хазяїн піднявся білий, мов крейда, і з гіллякою в руці накинувся па мене. Я закрився руками і відбіг на кілька кроків. А він все кричав і кілька разів огрів мене по спині та плечах. Попало і по руці.
Коли спалах люті минув, він сердито, але вже без крику пояснив, що трапилось. А трапилась справді дуже небезпечна ситуація. Коли він, взявши чергову гілку, повернувся до стола циркулярки, то побачив, що я кладу добру тріску на зуби пилки, яка обертається в його бік. Він миттю впав на землю, і це його врятувало. Бо тріска з моєї руки миттєво зникла, її підхопили зуби пилки і кинули з величезною швидкістю, а значить і силою — вперед. Коли б вона потрапила в хазяїна, він був би вбитий. Хазяїн все це мені пояснив наочно, приклавши до зубів рухомої пилки кусок тріски.
Він покурив, заспокоївся, і ми продовжили роботу. Місця на плечах та спині, особливо на руці, боліли, але я ще трохи робив свою роботу. Та десь через півгодини мусив сказати, що мені дуже болить рука і не можу її підняти.
— Покажи, що там таке, — наказав він і, піднявши на спині сорочку, помацав плече та руку.
— Йди відпочивай, більше сьогодні різати не будемо. Приклади до тих місць, де болить, мокрі шматки.
До вечора плече трохи напухло, а на місці ударів були синяки. Рукою я зміг працювати днів через два.
Минула весна, прийшло літо, роботи прибавилось. У червні вже косили ячмінь, а по ньому висаджували розсаду брукви. До зими вона ще виростала велика.
Я при знайомстві з сестрою хазяїна відмітив її задоволення з того, що трохи розумію по-німецьки. І тоді ж подумав, що моє знання німецької ще не раз буде причиною неприємностей.
Так і трапилось. Я мав заорати частину поля з-під ячменю, де має бути бруква. Хазяїн пояснив, з якого кінця орати і до яких пір. Та на цей раз я зрозумів невірно, навпаки.
— Ти добре зрозумів, де треба орати? — спитав він мене. — Так, — відповів я і рушив з двору. Коні були запряжені в плуг на колесах, поле недалеко, і я повів коней у поле. Мені дуже подобалась така робота, як оранка. Вона, хоч і трохи монотонна, не потребує постійного напруження та уваги. Можна орати і думати про все, поринати в згадки, мріяти про повернення додому.
І я почав орати. Коли хазяїн на велосипеді привіз каву, частина поля була вже заорана. Я затримав коней і став, розгублений, коли побачив, як хазяїн, тільки-но під'їхавши, кинув велосипед і кошик па землю і, червоний як рак, біжить до мене з криком. Він став тупцювати довкруги мене, розмахувати кулаками та лаяти, аж слина з рота летить. Але стримався па цей раз, не вдарив. Я зрозумів, шо орю не там, де треба.
Коли він трохи заспокоївся, взяв у мене з рук віжки і повів коней на другий кінець поля. Я плентався за ним з опущеною головою. Пройшовши першу борозну, він повернув назад.
— Йди їж бутерброд, — сказав сердито. Кава була розлита, я взяв бутерброд і швидко з'їв.
— Ну, а тепер ори далі, — сказав він і, сівши на велосипед, поїхав.
Це не поодинокий випадок, коли я заробляв «на горіхи» через невірне розуміння, а часом, може, і через неувагу.
В кінці літа з'явився новий робітник — француз, із табору для військовополонених. Він вранці приїздив на велосипеді, а ввечері від'їздив. З ним мені трохи полегшало, бо щось дуже важке то вже він робив або допомагав. Розмовляли ми з ним, звичайно, по-німецьки, хто як зумів. Але якось розуміли один одного.
Минули літо та осінь, настала зима. В моїй кімнаті над конюшнею не було опалення, стіни цегляні, тонкі, стеля та підлога — бетонні. Ступити босою ногою взимку було неприємно, холодно. Вранці, вставши з ліжка, мусив швидко одягатись і спішити до роботи, щоб зігрітись. Восени хазяйка дала шерстяні шкарпетки. Коли протирались дірки, штопав сам. Робота зимою була переважно біля дому, в лісі, якого в хазяїна було понад два гектари, в садку, були й різні ремонтні роботи. Доводилось працювати на морозі, на вітрі, під дощем чи мокрим снігом. Намокали одяг, ноги. Але зігрітись не було де. Роботи ці важкі. Треба було піднімати та переносити важкі колоди зрубаних дерев, тягати тачки з землею чи камінням тощо. Вночі знову почали боліти руки, ноги. Щоб не болів живіт, зробив собі пояс і тісно ним підв'язувався.
В кінці зими від частого промерзання та води на руках і ногах поробились виразки, які гноїлися. Хазяйка змушена була повезти мене до лікаря. Влітку, коли вигрівався на сонці, хвороба пройшла. Але через два роки, вже вдома, вона поновилась — і мені довелося довго лікуватись.
Часом робив собі "лазню". Просив хазяйку відро гарячої води, йшов у клуню, роздягався і мився. Зимою, звичайно, були холод, протяг, але мусив це робити.
Минула зима. З дому отримав тільки два листи, бо в лютому сорок четвертого року моє місто було вже звільнене.
Навесні хазяїн взяв підряд возити з цілого села молоко на завод. І цю роботу він доручив мені.
Відразу після сніданку я запрягав коней у спеціальний віз — платформу без бортів. Бідони з молоком ще звечора кожен хазяїн виносив на дорогу. Я об'їжджав за маршрутом все село, забирав ці бідони і відвозив на молокозавод у сусіднє місто. Це була важка робота, більше підходяща для міцного, дорослого хлопця, ніж для такого, як я, хоч уже зміцнілого за рік, але все ж не силача. Біля кожного двору стояло від одного до трьох бідонів з молоком. Вони були різні — менші і більші. Були і такі, що я ледь піднімав їх на платформу.
Спочатку біля кожного двору зупиняв коней та ставив бідони обома руками. Але через деякий час так натренувався, що коли було не більше двох бідонів і не було дуже важкого, я коней не затримував, а ставив один за другим па ходу. Потім вискакував на платформу і ставив бідони на місце. Коли бідонів було більше або траплявся дуже великий, я мусив затримати коней.
З доставкою молока потрібно було поспішати, щоб до одинадцятої години повернутись додому. Бо в цю пору, як по годиннику, майже щоденно летіли літаки, союзників. Для мене це було дуже цікаве видовисько. Летіли вони у великій кількості, ескадрилья за ескадрильєю. Скрізь на їх шляху чути було зенітки та вибухи бомб, а гудіння літаків стояло суцільне.
Часом деякі, як «вільні стрільці», відокремлювались і скидали бомби або стріляли з кулеметів. І це вже було небезпечно. Мені таки довелось потрапити саме під «прогулянку» такого літака. Коли я повертався з молокозаводу, раптом почув, а потім побачив, як низько над полем з ревінням та кулеметною стріляниною несеться літак. Я миттю зіскочив з воза і впав на землю. Коні, сполохані ревінням, відчувши, що я випустив з рук віжки, рвонули галопом і звернули на ріллю. На щастя, віжки впали під колесо — і це зупинило коней. Бідони, поки коні бігли і віз трясся, попадали з воза. Добре, що це трапилось на зворотному шляху, і вони були пусті.
Якось на нашу садибу впало три запальні бомби. Дві — на подвір'я, а третя — в свинарник. Покрівля з черепиці над ним злетіла майже вся, на горищі виникла пожежа. Всі кинулись гасити. Прибігли і мої сусіди — Михайло з дівчатами. Ми з ним залізли на горище і стали скидати жмутки сіна, що диміло. Тут я побачив, що Михайло один жмуток з вогнем, замість кидати вниз, на подвір'я, потяг туди, де лежала солома.
— Що ти робиш? — спитав я здивовано. — Тихше, роби так, як я, — прошепотів він. Але тут поряд з'явився німець-сусіда, що також прибіг гасити, і ми стали скидати сіно вниз. Незабаром все було погашено, небезпека минула. Я зрозумів, що хотів зробити Михайли. Сіно, яке вже добре злежалось, не дуже добре піддається вогню, горить повільно. Тому і пожежі великої не виникло. А от солома займається швидко і горить добре. Покрівлю відремонтували за кілька днів. Іншого разу, так, як звичайно, але вже після обіду над нами пролітали літаки. Я саме був у садку під яблунями. Раптом помітив, як від одного з літаків відділяється величезний цигаркоподібний предмет і летить вниз. Але не так, як звичайно падає бомба, із свистом набираючи швидкість, а повільніше, весь час повертаючись, з дуже незвичними звуками. Падало це чудовисько приблизно на сусідню садибу, де були мої друзі. Коли воно зникло за деревами, я впав на землю, чекаючи величезної сили вибуху. Але лежу хвилину, другу, а вибуху немає. Нарешті, підвівся і, не поспішаючи, обережно рушив у напрямку падіння бомби. За садибою сусідів на полі побачив своїх друзів, що роздивлялись якийсь предмет. Як виявилось, це був розламаний порожній запасний бак від пального, якого скинули з літака.
Серед літа сорок четвертого року до нас прибув новий робітник — поляк, якого звали Юзек, мав років тридцять. Я добре володів польською, так що проблем з мовою у нас не було. Полегшало також і в роботі, особливо увечері.
Останні тижні невдачі переслідували мене одна за одною. То щось поламаю, то зроблю не те або не так, як треба. Виорав гніздо земляних ос. Вжалені коні порвали упряж, мало не посікли плугом собі ноги. Я впав на ріллю і закрився руками, але все-таки аж чотири вкусили мене в руки і шию. Два дні я лежав, а хазяйка викликала лікаря, Невдачі загострили взаємини. Тому я вирішив піти від хазяїна.
Якось пішов у свою кімнату і, зібравши швидко речі, непоміченим вийшов з двору. Спочатку в мене був намір піти на біржу праці і попросити, щоб направили до іншого хазяїна, бо цей б'є. Але чим далі відходив від дому, тим тверезіше починав дивитись на все. А що, коли мене відправлять на якийсь завод чи в шахту або в табір? А якщо навіть і до іншого хазяїна, то чи кращий він буде? А робота скрізь однакова. Та й не .такий вже він поганий, якщо коли перепадало, то не задарма.
Поки я так розмірковував і йшов у напрямку до міста, почув звук мотоцикла. Мені назустріч їхав поліцай. Я звернув у поле, але він побачив мене. — Ти звідки їдеш? — запитав, зупинившись. — Від пана Вальдгауза. — Сідай, — показав на заднє сидіння. Коли ми в'їхали на подвір'я, хазяїн вийшов назустріч. — Злазь! — наказав поліцай і почав на мене кричати. — Тобі що, погано? Ось які щоки, аж тріщать, — ляскав долонею пені по щоках, аж вони горіли. — Хочеш у табір? Можу відвезти. Там швидко розуму наберешся, і щоки стануть сині, а не червоні.
Хазяїн мовчки стояв та тільки посміхався, не втручаючись. Я зрозумів, що як тільки хазяїн побачив, що мене немає, він подзвонив у поліцейське управління.
Цього літа француз із табору вже не приїздив. Зате з весни почала працювати німецька дівчина, що приїжджала щоденно з міста на велосипеді. Німці завели трудовий обов'язок для. дівчат, яким виповнилося вісімнадцять років. Весну та літо вони працювали на селі, а осінь та зиму — на підприємствах. Дівчата носили навіть форму — червону косинку та синю сукню.
В кінці літа прибула до нас також росіянка Ніна з Орловської області. Була вона якась дуже небалакуча, тиха, дуже тендітна. Не розповідала нічого про себе, про свою рідню, не ходила до дівчат. Схоже, була з міста, бо нічого не вміла робити в полі. Хазяйка взяла її до себе в помічниці.
Своїм друзям у городника я старався допомагати, чим міг, із їжі. Ми знайшли велику пляшку, я наливав молоко і ховав у нашому буковому лісочку. Вони знали місце схову. Носив також яйця, фрукти. Часом у неділю, з дозволу хазяїв, ходили у місто до наших військовополонених, які працювали на розвантаженні вагонів та ремонті колій. Ми заздалегідь старались припасти щось із їжі для них. Але не всі охоронці дозволяли підходити.
В нашому селі в пивному барі працювала дівчина з України. Була вона дуже гарна, і це стало причиною її нещастя. Дівчатам призналась, що чекає дитину і вина в цьому її хазяїна. Чи повернулась вона додому? Таких дівчат було немало. Деякі не повернулись, а тим, що повернулись, удома було несолодко. Багато наших дівчат повиходило заміж за таких же невільників французів, поляків, хлопців інших національностей. Про долю таких дівчат ми тепер знаєм. Багато з них відвідувало свої рідні місця разом із сім'ями.
Восени сорок четвертого хазяїн мусив купити мені робочий одяг — штани та куртку, бо те, що я мав, уже зносилось.
На початку грудня сорок четвертого я повіз, як звичайно, молоко. Взутий був у гумові чоботи, бо було мокро. Біля одного з дворів не зумів відразу поставити бідон на платформу, трохи забаривсь і заднє колесо накотилось мені ні ногу. Я від болю закричав, зупинив коней і став кликати, щоб хтось вийшов з дому. З дому вийшла німка і запитала, що трапилось. — Колесо наїхало на ногу, — спробував я їй пояснити. — Ти можеш іти? Йди за мною, я побачу, що з ногою, подзвоню твоєму хазяїну.
Вона завела на кухню, посадила на стілець і зняла чобота. Шкарпетка була в крові. Великий палець лівої ноги був придушений колесом так, що шкіру розірвало з обох боків. Мені ставало гірше, я стогнав. Німка сказала комусь із домашніх, щоб придивився за кіньми, подзвонила моєму хазяїну і заходилась обробляти рану. Поки вона це робила, з'явився мій хазяїн. — Ти зможеш почекати, поки я відвезу молоко? — Так, хай сидить, — відповіла за мене німка. Я йому зроблю пов'язку, стане легше.
Обмивши рану та оглянувши палець, вони вирішили, що кістки не потрощені. Ніготь був майже відірваний.
Хазяїн поїхав. Німка забинтувала ногу, дала випити ліки. На зворотному шляху хазяїн забрав мене додому.
Пролежав я три дні, а на четвертий уже робив сидячу роботу: чистив цеглу від розчину. Рана загоїлась швидко, але взутись і нормально ходити та працювати я зміг тижнів через три.
 |
 |