Не буду описувати цей довгий шлях детально. Зупинюсь тільки на деяких фрагментах, епізодах. Першим збірним пунктом був чотириповерховий будинок школи в місті Бюнде. Коли він переповнився, американське командування наказало німцям виселити жителів з прилеглої до школи вулиці. Але незабаром і цього було мало .Тоді нас на автомобілях завезли у великий табір. Це було якесь військове містечко. До середини літа там зібралось майже двадцять тисяч колишніх остарбайтерів та полонених — чоловіків, жінок, дітей. В тому таборі ми були з перших днів травня і до середини серпня. За ці місяці траплялось все, що буває в кожному місті з такою кількістю людей: радість і сльози, драми, трагедії, бійки і вбивства. Тут навіть одружувались і розлучались. Люди після тяжких років неволі наче сп'яніли. Літо, повна бездіяльність, відсутність каральних заходів посилювали атмосферу того сп'яніння.
Пригадується епізод, якая мав місце в перших днях травня і який запам'ятався на все життя, а воно не раз повертало мою пам'ять до нього. На галявині серед лісу, а табір знаходився саме в лісі, побудували трибуну. Прибули представники радянського командування. Тоді вперше побачив радянського офіцера з погонами. Перед нами виступив капітан.
— Товариші колишні невільники та військовополонені. Ваша неволя закінчилась, батьківщина чекає вас з розкритими обіймами...
Ці його слова про обійми батьківщини мені довелось потім не один раз згадувати. Згадали їх досить швидко колишні військовополонені.
Назву місцевості, де був табір, я не пам'ятаю. Місцевість, де я працював і де був табір, звільняли американці, а після розподілу Німеччини на зони їх змінили англійці.
Порядки в таборі, дисципліна та умови життя при англійцях відчутно змінились. Кількість та якість харчування, продовольства знизилась, дисципліна стала більш жорсткою. Місцеве населення було задоволене, бо зменшилась кількість «вилазок» з табору.
Одного ранку, йдучи на сніданок, я почув ще здалеку якийсь лемент, крики. Підійшовши, побачив натовп людей та десяток американських солдат. На асфальті лежала мертва, понівечена людина.
А трапилось ось що. Хтось із військовополонених упізнав колишнього наглядача із табору.
— Братці, поліцай, — закричав він і накинувся на нього. Їх в одну мить оточили і, поки прибігли солдати, самосуд був звершений. Американці не стали чинити слідство, вияснили, що трапилось, тіло кудись відвезли, і на тому все закінчилось.
У серпні нас почали вивозити в радянську зону окупації. Вивозили партіями на залізничний вокзал, де чекали поїзди. Перед відправкою по перону проїжджала вантажна машина, з якої англійські солдати кидали в вагони великі картонні коробки з різними харчовими продуктами. Це був додаток до виданого раніше на дорогу пайка.
Запам'яталась добре перевірка в фільтраційному таборі в місті Росток. Чекаючи в черзі перед кабінетом офіцера, який проводив перевірку, або вірніше — допит, я через двері чув «бесіду» того офіцера з колишнім військовополоненим. Вийшов військовополонений звідти, мов з лазні. Там довідався, що він зрадник батьківщини. Бесіда зі мною була спокійна.
Із Ростока нас перевезли в місто Штетін, а звідти на автомашинах — в Радянський Союз. На дорогу, яка тривала шість днів, видали по хлібині та кілограму крохмалю. «Добавкою» до того пайка були фрукти, овочі й картопля на полях Польщі та Білорусі.
При одній із зупинок ночували в якомусь будинку на околиці польського міста. Це був, напевно, один з маршрутних пунктів для ночівлі. Коли вранці наступного дня стали сідати в машини, хтось із будинку покликав начальника колони. Зайшовши, начальник виніс загорнуте в шмаття немовля. Матері не знайшлося. Ймовірно, залишили його з групи, що від'їхала перед нами. Дитину здали місцевій владі.
На початку жовтня я був уже вдома. Здавалося, все вже позаду — два роки тяжкої праці в Німеччині, довга, не завжди гладка дорога до рідної хати. Але не все закінчилось. Ті два роки будуть іти зі мною поряд через усе життя, будуть впливати на нього, а часом ставати непереборною перепоною на шляху. Вони визначать мені межу, за яку я не зможу ступити. І хоч не було ні одного офіційного акту на державному рівні, який звинувачував нас у чомусь, я буду багато років людиною, яка якщо не поза законом, то не гідна довіри, з обмеженими правами, буду перебувати на спеціальному обліку.
І я ще не раз згадаю слова того капітана про обійми батьківщини.
 |
 |