Йшла друга зима мого перебування в Німеччині. Про події на фронті ми дещо знали. Часом про те, що там діється, розповідав сусід, старий німець-листоноша. Якось я вів з пасовища коня. Проходячи мимо кущів, виламав гілку. Побачивши її, кінь зупинився і, вищиривши зуби, пішов на мене. Я відступив за кущ і випустив вуздечку. Відчувши себе вільним, кінь вихором полетів по дорозі. В той час, саме на перехресті, проїздив листоноша у візку, запряженому старенькою конячкою. Наш кінь на повному ходу налетів на того, збив його з ніг, візок перекинувся. Листоноша встиг зіскочити. Він був досвідченим у поводженні з кіньми, вхопив нашого за вуздечку і змусив його заспокоїтись. Тим часом прибіг я.
- Що, не зумів упоратись? — запитав старий. — Не вкусив він тебе? На, держи міцно. Він загнузданий, ти будь сміливіший, бо він відчуває твою нерішучість. Він ще молодий кінь, тому такий буйний.
Німець розпитав, звідки я, хто є вдома. Розповів про деякі новини з фронту, але просив, щоб нікому не говорив. Про мого хазяїна відзивався неприязно.
В першу світову війну він був у Росії, пам'ятав декілька слів по-російськи. Землі мав мало, тому служив ще листоношею.
Після цього знайомства він при кожній зустрічі розповідав мені новини з фронту.
Зима пройшла звичайним ритмом. Наближалась весна сорок п'ятого року. Бомбардування міст посилилось. Цікаво було спостерігати за нічними нальотами літаків та бомбардуванням.
Уперше і мій хазяїн заговорив про те, що я, можливо, незабаром повернусь додому.
Одного недільного дня ми з Михайлом пішли в місто. По дорозі до нас приєднались хлопці з інших господарств. Там довідались, що в районах, прилеглих до фронту, всіх остарбайтерів від хазяїв забирають і відвозять далі. Це робили, щоб запобігти можливим диверсіям чи нападам остарбайтерів на хазяїв. Повертаючись, ми провели щось на зразок наради, що робити надалі. Вже було ясно, що неділь за дві або три нашу місцевість займуть союзники, а тому є загроза, що нас можуть вивезти в якісь табори. Домовились, що протягом тижня кожний а нас припасе харчів, скільки зможе, і в наступну неділю вночі піде від хазяїна. Місце збору намічено в горах, кілометрів за п'ятнадцять.
Але події наступних днів нас випередили. Десь серед тижня було наказано відправити всіх остарбайтерів - чоловіків у місто в табір. Ми з Юзеком зібрали свої речі і після сніданку пішли на місце зборів. Пройшло півдня, а нас все тримали на місці. Ми були налякані таким розвитком подій, розуміли, що до звільнення залишаються лічені дні. Хтось пустив чутку, що есесівці десь розстріляли зібраних у табір остарбайтерів, щоб не возитися з ними,
Перед обідом поліцаї, що мали нас вести в місто, посідали на мотоцикли та роз'їхались. Нарешті, до нас вийшов якийсь службовець від бургомістра і сказав, щоб ми йшли додому. Нас повідомлять, коли треба сюди прийти.
Почали розходитись. Увесь час, поки тут сиділи, я думав, що добре б десь заховатись і пересидіти ці дні, поки прийдуть союзники. Цю думку висловив хтось із присутніх. Сподіватись, що наш хазяїн захоче не виконати наказ і залишити нас у себе, я не міг.
І коли сказали, що треба розходитись, виникла думка звернутись до старого листоноші з проханням, щоб мене в себе десь заховав, його хороше ставлення давало надію, що він не відмовить. Я навмисне трохи відстав від Юзека і, коли той пішов, рішуче попрямував до двору листоноші з протилежного боку, щоб не побачив хазяїн.
Коли зайшов на подвір'я, там нікого не було. Постукав у двері, покликав, але ніхто не відізвався. Не було коня в стайні і візка на подвір'ї. Поряд із стайнею було відділення для соломи, а на горищі лежало сіно.
А що, коли просто самому заховатися в соломі подалі, а там буде видно... їжі трохи є, бо хазяйка дала на дорогу дещо, кілька днів витерплю. Про воду я не подумав. Заліз у солому і став чекати вечора.
Нарешті, почув торохтіння воза, жіночі голоси Це, напевне, повернулась із поля вся сім'я.
Але я не звернув уваги, коли вибирав місце, що мене можна побачити з драбини, котра веде на горище. Німець завів коня в стайню, зайшов у відділення з соломою і поліз на горище за сіном. І коли повертався, з верху драбини побачив мене. Побачивши, раптово зупинився. Зрозумівши, що викритий, я підвівся. Тепер він мене впізнав.
— Що ти тут робиш? — запитав здивовано. Я, як міг, пояснив.
— Ось що, хлопче, — сказав він, хвилину помовчавши. — Йди додому. А коли тебе знов пошлють на місце збору, можеш прийти сюди і заховатись. Я скажу своїм, щоб тебе пустили, якщо на той час мене не буде вдома. До кінця війни залишилось недовго, і я тобі допоможу, якщо в цьому буде потреба. Не вважай, що всі німці погані. Поганих менше.
Я усміхнувся, в мене наче камінь із серця звалився. Подякував старому і пішов додому. Юзек вже порався біля худоби.
—Де це ти був? — спитав хазяїн. — Може, хотів уже додому їхати? Зачекай ще трохи. Я нічого не відповів, заніс речі в кімнату і взявся за роботу.
В неділю після сніданку ми з Юзеком сиділи в кімнаті. Раптом зайшов хазяїн з пістолетом у руці. Ми розгублено дивились на нього, не розуміючи, чого він зі зброєю і що він хоче.
— Алекс, Юзек, — почав хазяїн, — я одержав наказ відвезти вас сьогодні в табір. Але якщо ви пообіцяєте, що нікуди не підете і нічого поганого не зробите, то за вас поручусь і ви можете залишитись.
Ми пообіцяли, що нікуди, навіть до сусідів, не підемо. — Добре, я вам повірю.
Ми з Юзеком стали обговорювати, чого це він раптом прийшов зі зброєю. Напевно, щоб показати, що вона в нього є і щоб ми не думали нічого поганого за ці дні зробити.
Пройшов ще один тиждень. У неділю після вечері ми з Юзеком вийшли на подвір'я. На шляху в селі чутна було суцільне ревіння моторів та брязкіт заліза. Це вже йшли танки та машини союзних військ.
Так пройшов через нашу місцевість фронт. Не було ніякого бою, стрілянини. Німецька армія на цій ділянці розвалилась. Солдати, офіцери або втікали, або здавались. у полон.
Ще кілька днів ми працювали за звичним розкладом, наче за інерцією. Десь на третій чи четвертий день на подвір'ї з'явилась група французьких військовополонених. Побачивши їх ще здалеку, хазяйка попросила мене: коли спитають, чи не кривдили, щоб сказав, що ні. Французи дійсно запитали. Я відповів. Хазяйка дала їм великий пакунок з їжею — і вони пішли.
— Якщо хочете, можете збиратись і йти в місто, — сказав нам хазяїн. — Там американці збирають всіх остарбайтерів. Хазяйка дасть вам дещо з харчів на дорогу. Можете йти, ви вільні.
На другий день ми вже не робили нічого. Після сніданку хазяйка дала нам пакуночки з їжею, ми з Юзеком узяли свої речі, попрощались з німцями і пішли. Ніна ще залишилась.
 |
 |