|
|
Особа, що діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або та, що знаходилася в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності (ст. 17 КУАП).Стаття виходить з необхідності проводити розмежування між такими обставинами, як крайня необхідність, необхідна оборона і неосудність особи, яка здійснила порушення правил, що охороняються адміністративно-правовими санкціями. Таке розмежування необхідне у зв’язку з тим, що в залежності від обставин, здійснення порушення і стан психіки порушника, його дії можуть бути кваліфіковані по-різному, що призведе за собою до застосування різних заходів привентивного, юридичного чи медичного характеру. Наприклад, у випадку здійснення діяння в стані необхідної оборони, особа, що знаходиться в такому стані в момент здійснення діяння, звільняється від адміністративної відповідальності. Але разом з тим виникає питання про відповідальність правопорушника, що нападав на цю особу.
При розмежуванні обставин, що виключають адміністративну відповідальність, необхідно мати на увазі як загальне об’єднуюче цих обставин в одну групу, так і їхні розходження, що обумовлюють різні правові наслідки у випадку їхнього виникнення. Загальне між крайньою необхідністю і необхідною обороною полягає в тім, що як при необхідній обороні, так і при крайній необхідності зазіхання на відповідні правові норми є змушеним і має значення захисту, відображення небезпеки, що безпосередньо загрожує державному чи суспільному порядку, державній чи особистій власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, і усунення її тільки шляхом порушення норм законодавства про адміністративні правопорушення. Розходження ж між цими станами полягають у тім, що при необхідній обороні небезпека загрожує з боку нападаючого, відображення дій якого змушує особу, що знаходиться в стані необхідної оборони, захищатися шляхом заподіяння посягаючому шкоди. Діючи в стані необхідної оборони, особа, по суті, не робить правопорушення, тому що захищатися не тільки не заборонено, але і прямо дозволено законом. У той же час при здійсненні правопорушення в стані крайньої необхідності скоєне діяння спрямоване не на захист від нападу правопорушника, а на усунення будь-якої іншої небезпеки, що загрожує державному чи суспільному порядку, державній чи особистій власності, правам і волям громадян, установленому порядку управління. Причому дії визнаються чиненими в стані крайньої необхідності лише в тому випадку, якщо небезпека за даних обставин не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж шкода відвернена (ст. 18 КУАП).
Ще однією обставиною, що звільняє від адміністративної відповідальності, є неосудність. Відмінність цієї обставини від розглянутих вище полягає в тім, що вона пов’язана зі станом психіки особи, яка здійснює об’єктивно протиправне діяння, що не кваліфікується як адміністративна провина, оскільки особа, яка його здійснює, не усвідомлює його протиправності. Несамовитою особа визнається тільки тоді, коли немає сумнівів у тім, що вона у своєму стані під час здійснення правопорушення не могла мати поняття про протиправність свого поводження і відповідальності за нього.
У стані ж неосудності пороки свідомості і поведінки особи пояснюються її хворобою, пов’язаною з розладом психіки (душевна хвороба).
Душевна хвороба може бути:
а) хронічною;
б) виражатися в тимчасовому розладі душевної діяльності;
в) характеризуватися реактивним станом чи виявлятися, як ослаблення розумових здібностей (слабоумство).
Під хронічною душевною хворобою розуміються важко виліковні психічні захворювання, що характеризуються тривалістю і тенденцією до наростання хворобливих явищ: епілепсія, шизофренія, що прогресує параліч і т.п.
Тимчасові розлади душевної діяльності — це психічні захворювання, що характеризуються раптовим початком, швидким розвитком, відносно нетривалим протіканням і, як правило, повним видужанням (прикладом може служити гострий алкогольний психоз).
Реактивний стан — характеризується хворобливим розладом психіки унаслідок важкого душевного потрясіння (наприклад, патологічне сп’яніння, патологічний ефект і т.п.).
Слабоумство — це уроджений, придбаний у ранньому дитинстві чи розвинений внаслідок якого-небудь психічного захворювання хворобливий стан психіки, що характеризується неповноцінністю розумової діяльності (ідіотія, дебілізм та ін.).
Кожний з перерахованих пороків психіки обумовлює нездатність особи усвідомлювати фактичну сторону свого поводження і керувати ним, унаслідок чого залучення цієї особи до адміністративної відповідальності виключається.Особа, що діяла в стані крайньої необхідності, необхідної оборони або та, що знаходилася в стані неосудності, не підлягає адміністративній відповідальності (ст. 17 КУАП).Стаття виходить з необхідності проводити розмежування між такими обставинами, як крайня необхідність, необхідна оборона і неосудність особи, яка здійснила порушення правил, що охороняються адміністративно-правовими санкціями. Таке розмежування необхідне у зв’язку з тим, що в залежності від обставин, здійснення порушення і стан психіки порушника, його дії можуть бути кваліфіковані по-різному, що призведе за собою до застосування різних заходів привентивного, юридичного чи медичного характеру. Наприклад, у випадку здійснення діяння в стані необхідної оборони, особа, що знаходиться в такому стані в момент здійснення діяння, звільняється від адміністративної відповідальності. Але разом з тим виникає питання про відповідальність правопорушника, що нападав на цю особу.
При розмежуванні обставин, що виключають адміністративну відповідальність, необхідно мати на увазі як загальне об’єднуюче цих обставин в одну групу, так і їхні розходження, що обумовлюють різні правові наслідки у випадку їхнього виникнення. Загальне між крайньою необхідністю і необхідною обороною полягає в тім, що як при необхідній обороні, так і при крайній необхідності зазіхання на відповідні правові норми є змушеним і має значення захисту, відображення небезпеки, що безпосередньо загрожує державному чи суспільному порядку, державній чи особистій власності, правам і свободам громадян, установленому порядку управління, і усунення її тільки шляхом порушення норм законодавства про адміністративні правопорушення. Розходження ж між цими станами полягають у тім, що при необхідній обороні небезпека загрожує з боку нападаючого, відображення дій якого змушує особу, що знаходиться в стані необхідної оборони, захищатися шляхом заподіяння посягаючому шкоди. Діючи в стані необхідної оборони, особа, по суті, не робить правопорушення, тому що захищатися не тільки не заборонено, але і прямо дозволено законом. У той же час при здійсненні правопорушення в стані крайньої необхідності скоєне діяння спрямоване не на захист від нападу правопорушника, а на усунення будь-якої іншої небезпеки, що загрожує державному чи суспільному порядку, державній чи особистій власності, правам і волям громадян, установленому порядку управління. Причому дії визнаються чиненими в стані крайньої необхідності лише в тому випадку, якщо небезпека за даних обставин не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж шкода відвернена (ст. 18 КУАП).
Ще однією обставиною, що звільняє від адміністративної відповідальності, є неосудність. Відмінність цієї обставини від розглянутих вище полягає в тім, що вона пов’язана зі станом психіки особи, яка здійснює об’єктивно протиправне діяння, що не кваліфікується як адміністративна провина, оскільки особа, яка його здійснює, не усвідомлює його протиправності. Несамовитою особа визнається тільки тоді, коли немає сумнівів у тім, що вона у своєму стані під час здійснення правопорушення не могла мати поняття про протиправність свого поводження і відповідальності за нього.
У стані ж неосудності пороки свідомості і поведінки особи пояснюються її хворобою, пов’язаною з розладом психіки (душевна хвороба).
Душевна хвороба може бути:
а) хронічною;
б) виражатися в тимчасовому розладі душевної діяльності;
в) характеризуватися реактивним станом чи виявлятися, як ослаблення розумових здібностей (слабоумство).
Під хронічною душевною хворобою розуміються важко виліковні психічні захворювання, що характеризуються тривалістю і тенденцією до наростання хворобливих явищ: епілепсія, шизофренія, що прогресує параліч і т.п.
Тимчасові розлади душевної діяльності — це психічні захворювання, що характеризуються раптовим початком, швидким розвитком, відносно нетривалим протіканням і, як правило, повним видужанням (прикладом може служити гострий алкогольний психоз).
Реактивний стан — характеризується хворобливим розладом психіки унаслідок важкого душевного потрясіння (наприклад, патологічне сп’яніння, патологічний ефект і т.п.).
Слабоумство — це уроджений, придбаний у ранньому дитинстві чи розвинений внаслідок якого-небудь психічного захворювання хворобливий стан психіки, що характеризується неповноцінністю розумової діяльності (ідіотія, дебілізм та ін.).
Кожний з перерахованих пороків психіки обумовлює нездатність особи усвідомлювати фактичну сторону свого поводження і керувати ним, унаслідок чого залучення цієї особи до адміністративної відповідальності виключається.
|